2024-12-24 12:56 update: 2024-12-24, 16:26
Світлана Олешко. Fot. Facebook/Teatr Polski w Warszawie
23 грудня у Варшаві відбулося прощання з відомою театральною режисеркою Світланою Олешко, яка померла після тривалої боротьби з хворобою. "Світлана Олешко, як ніхто інший, багато зробила для популяризації української культури в Польщі", - говорить головний редактор журналу "Нова Польща" Женя Клімакін у коментарі для PAP.PL.
19 грудня 2024 року відійшла у вічність Світлана Олешко, видатна українська театральна режисерка, засновниця і багаторічна директорка театру-студії "Арабески" у Харкові; ініціаторка створення в цьому місті Театрального інституту, де було реалізовано десятки проєктів соціального та реабілітаційного спрямування.
Про її смерть повідомив Польський театр імені Арнольда Шифмана у Варшаві, де артистка працювала від початку повномасштабної війни Російської Федерації проти України.
"Дуже швидко наш театр став також і її театром, а два прапори, що висять перед входом до театру, перестали бути лише жестом солідарності, ставши символом нашої спільної присутності, спільної праці та дружби. Світлано - ми будемо тебе пам'ятати!", - йдеться у повідомленні театру на сторінці у соціальній мережі Facebook.
Театр-студія "Арабески", який приніс авторці визнання, був заснований Світланою Олешко у Харкові в 1993 році. Він починався як студентський експеримент, проте згодом став одним з найяскравіших культурних явищ сучасної України. З моменту свого заснування ця культурна інституція почала функціонувати як платформа для сміливих творчих ідей, зосереджуючись переважно на соціально значущих та важливих історичних темах. У своїх постановках режисерка та її колектив зверталися до творчості поетів українського Розстріляного Відродження, відновлюючи пам'ять про тих, кого сталінський режим намагався викреслити з національної історії.
На творчому рахунку Світлани Олешко низка знакових театральних постановок. Найвідоміші з них - "Енеїда" (за Іваном Котляревським, 1997), "Червоний Елвіс" (2010) та "Радіо Шансон: вісім історій Юри Зойфера" (2007), які були створені у співпраці з її колишнім чоловіком-письменником Сергієм Жаданом, а також документальна вистава "Чорнобиль" (2006), зрежисована у співпраці з польськими та білоруськими кінематографістами.
Режисерка не боялася експериментів і завжди перебувала у пошуці нових форми творчого самовираження. Навіть після початку повномасштабної війни в Україні та "розпорошення" колективу харківського театру-студії, Олешко продовжувала творити. У 2022 році жінка приєдналася до театральної родини столичного Польського театру ім. Арнольда Шифмана, але залишилася при цьому вірною своєму мистецькому покликанню та родинному genius loci.
Так, у березні 2024 року у Варшаві відбулася прем'єра її вистави "Харків, Харків!", мюзиклу про український авангардний театр "Березіль" 1920-х років та його легендарного засновника Леся Курбаса. Ця музична вистава є реалізацією п'єси Сергія Жадана у перекладі Адама Поморського. Текст, що був написаний на замовлення Польського театру, розповідає про конфлікти між містом і театром, директором театру і режисером, режисером та акторами або глядачами.
"В останні роки свого життя Олешко зробила для промоції української культури в Польщі більше, ніж будь-хто інший", - каже у коментарі для PAP.PL. Женя Клімакін, головний редактор часопису "Нова Польща".
"Завдяки Світлані в самому серці польської столиці глядачі мали можливість побачити та почути польськомовні вистави за текстами відомих українських авторів, серед яких Оксана Забужко, Василь Стус, Сергій Жадан, Андрій Любка та Майк Йогансен", - перераховує журналіст.
Євген Клімакін також підкреслює, що окрім величезного внеску в популяризацію культури, режисерка була постійним нагадуванням про російсько-українську війну, яка триває й досі.
"З одного боку ми втратили потужну режисерку та реформаторку театру, яка ще до польського періоду своєї творчості зробила дуже багато для розвитку театрального мистецтва у Харкові та в Україні. Проте ми втратили також і неймовірно світлу людину, силі якій міг би позаздрити кожен. Вона дуже мужньо змагалася зі своєю хворобою, до останнього не дозволяючи собі ані слабкостей, ані часу поза планами власних постановок. Її останній задум був у тому, аби розповісти глядачеві історію генерала Владислава Андерса та його дружини Ірини Яросевич (Ірени Ренати Андерс - PAP)", - підсумовує Євген Клімакін.
Автори: Dmytro Menok, Ihor Usatenko (PAP)
dmd/ iua/ dki/
